Сніданок і розмови
Прокинувшись зранку, я якимось дивом прорвався в єдиний на 10 людей душ і вже після цього пішов збирати речі. Ще вчора я замовив сніданок і дуже сподівався, що він буде хоч трішки поживним.
Поки я та ще 5 людей чекали на сніданок, познайомився з пілігримом з Фінляндії, який жалівся на те, що вдома зараз тепліше ніж в Іспанії. А ще, це й же парубок вразив мене тим, що на відміну від більшості пілігримів він проходив не 20-30 км на день, а 40-50. Респект.
Поснідавши несмачними круасанами з уже звичним маслом та варенням з маленьких пластикових контейнерів, я забрав свої речі і спустився в коридор. Полишав Альберге я майже останнім і в цей день в мене вперше за всю подорож на очі навернулись сльози, коли я подумав, що треба знов бігти. Ок, не навернулись, якийсь час я сидів на лавочці і лив сльози під музику, бо не хотів бігти. Але що робить, треба бігти, бо цей проект був не тільки про подолання дистанції Camino de Santiago, а й про збір коштів для хлопців на фронті.
Легкий день
Так як третій день абсолютно вибив мене з колії і я розумів, що 92 км мене просто добʼють, вирішено було зробити “легкий день” і пробігти лише 42-44 кілометри з фінішем в містечку Belorado, в якомусь класному хостелі, який мав дуже хороший рейтинг на Google Maps.
Погода найкраще відображала мій настрій – хмари, сиплеться сніг, холодно, вітер. Знімати нічого не хотілось, я просто просував своє тіло вперед кілометр за кілометром.
В одному з магазинів я розжився бананами, але навіть не схотів пити каву. Просуватись було важко, погода не сприяла хоч якомусь покращенню настрою.
Мій шлях пролягав повз засніжені виноградники, але оком зачепитись особливо не було за що.
Santo Domingo de la Calzada
Просуваючись маленькими містечками, я дістався до міста, під назвою Santo Domingo de la Calzada в якому найбільшою цікавинкою був собор з аналогічною назвою. Собор мені сподобався з кількох причин. По-перше в ньому було тепло, тож я зміг трішки зігрітись, а по-друге в ньому було багато всього гарного і цікавого, проте це більше розкрито у відео з моєї подорожі цими місьцями – Camino de Santiago charity run. Третій та четвертий дні.
Окрім прекрасного собору, це місце допомогло підняти мій настрій, моєю вже такою улюбленою лазаньєю з куркою, якої мені так не вистачало в перші дні (досі згадую, які вони там смачні були ті лазаньї).
Шлях до Belorado
Як було зазначену на початку цього допису, моєю кінцевою точкою мало стати містечко Belorado. Після лазаньї, просувався я доволі бадьоро. На стільки бадьоро, що навіть подумував про те, що 40 кілометрів на день, це якось не серйозно для швидкого проходження Camino de Santiago і навіть дивився, де ще я можу заночувати. Проблема була в тому, що наступне велике місто після Belorado – це Burgos, до якого дійти в той день мені було просто не можливо (+50км.), а в інших менших містечках було або все зачинено, або не було нічого крім одного альберге, яке теж могло бути зачиненим. Тож я вирішив, що план змінювати не буду і заночую в Belorado.
Проходячи маленькими містами, я пройшов Ріохську область і перейшов в Бургзьку. Ну, це я так їх називаю. Снігу стало сипати менше, але холодний вітер нікуди не подівся, тож просуватись було доволі прохолодно.
Belorado
І от, 4 години дня, я дістаюсь Belorado. На вході в місто розташований величезний альберге, прикрашений різними прапорами, але він звісно ще зачинений, бо не сезон. В самому місті також знаходиться багато великих крутих альберге, але вони всі ще також зачинені. Я ж прямую до свого новенького, але маленького альберге Hostel B в якому раді не тільки пілігримам, а й звичайним туристам.
Проходжу повз гарну площу, на якій колом розташовані лавки, подумки жартую про те, що добре буде ночувати не під ними і доходжу до дверей альберге/хостелу. Смикаю за ручку – зачинено. Дзвоню в дзовоник – тиша. Починаю дзвонити по номеру телефону вказаному на сайті хостелу і чую, що телефон дзвонить за дверими хостелу. Я його чую, але розумію, що слухавку ніхто не візьме.
Знаходжу інший номер і тут мені відповідають. Але відповідають, що вони зачинені і відчиняться через 3 дні. Кайф. Набираю Настю і ми починаємо вдвох передивлятись всі альберге в цьому місті – через застосунок та по картах. Все зачинено. Я навіть постукався в декілька з них – нікого.
Тут прийшов відчай.
Розуміючи, що в Belorado мені світить заночувати тільки під лавкою, я починаю передивлятись всі альберге з наступних міст і, о диво, в містечку Espinosa del Camino в одному з двох альберге, а саме в Casa Las Alamas мені відповідають, що з радістю мене приймуть. І що навіть вечерю в них можна замовити. Але на той момент я цьому не радів. Мене трусило від холоду та відчаю.
Щоб якось прийти до тями і зібратись з думками, я зайшов до вʼїзду в чийсь гараж, просто щоб сховатись від вітру і зʼїсти трохи шоколаду. Як це виглядало, можно побачити на відео тут
Casa Las Alamas
8 кілометрів до місця ночівлі, здались мені вічністю. Я пройшов ще 2 маленьких містечка в яких не було нічого і нікого і нарешні дістався до містечка, яке складалось, здається з 10 домів, двома з яких були Альберге.
Мене зустріла пара німецьких пенсіонерів, які прийняли мене, наче я їх онук. Так як я був єдиним пілігримом в той день, мені дісталась маленька виділена кімнатка зі зручною постіллю, в якій навіть не потрібно було користуватись спальним мішком. Це була однозначно найкраща ночівля на моєму Camino de Santiago.
Поки мої хазяєва готували вечерю (овочевий суп, паста з мʼясом, вино та десерт), я поправ речі, і трішки відпочив на ліжку. За вечерею ми багато спілкувались і вони розповіли мені, що раніше вони жили в селищі на 100 домів, десь в іншій частині Шляху, але, для них там було занадто людно, тож вони переїхали в Espinosa del Camino, де всі знають один одного, але всі залишаються в рамках своїх домівок та сімей. Хоча, в той же час, вони розповіли, що коли хазяйка дому хворіла і 2 дні не виходила зранку купувати хліб (який привозить машин, бо магазину в селищі нема), до них прийшла сусідка, переконатись, чи вони ще живі і чи не потрібна їм допомога.
Ще вони розповіли, що дім, в якому ми знаходились, дуже старий і кухня на першому поверсі (в якій ми і вечеряли) раніше слугувала хлівом, в якому ночував скот. Так було зроблено, щоб скот, нагрівав собою приміщення і в домі було не так холодно.
Після вечері ми спілкувались ще десь з годину, аж поки я не пішов до себе в кімнату. В цьому альберге є одна особливість, в них живе дуже багато котів. Хазяєва мене запевняли, що вони ніколи не приходять до пілігримів, але я ж не звичайний пілігрим, я – кошатник 🙂 Тож ніч я провів з прикольною рудою вагітною кішкою, яка прийшла, як тільки я потушив світло, розмістилась у мене на ногах і так і лежала там до самого ранку.
