Congratulations! You’re an Icon now!
Ці слова я прокручував у своїй голові десятки разів, відколи зареєструвався на Icon XTRi. Кожного разу, коли я уявляв собі фініш цих надскладних перегонів, у мене дещо мокріли очі, але, в реальності сліз не було. Було відчуття того, що я зробив Це.
2:50 ранку.
Дзвінок будильника перериває і без того не міцний сон. Час збиратися. Усе основне зібрано ще з вечора, але зараз треба поснідати, занурити велосипеди на дах, а речі в багажник. І нічого не забути. Головне нічого не забути.
За кілька днів до старту я вирішив, що все буду робити спокійно і без нервів. Спокій і врівноваженість – два ключові слова, які задаватимуть настрій під час змагання.
Традиційно залишивши маму нервувати вдома, наша маленька команда висувається на старт. Замість звичного Thunderstruck, на подив моєї команди, Кобейн співає такі заспокійливі слова:
“Come as you are, as you were
As I want you to be
As a friend, as a friend
As an old enemy”.
Приїжджаємо на старт і виринаємо з Нірвани. Тут уже йдуть звичні дії – забрати чип, надути буй, надіти гідрик, туалет, ще раз поїсти, зрозуміти, що забули цукор і згадати, що в машині майже рік лежать 2 пакети згущеного молока з Village Trail, знайти Міху біля старту і розповісти йому, де отримувати чип.
Організатори не хочуть, щоб атлети розслаблялися, тому атмосфера біля озера напружена. Горять багаття (не горобин), грає музика, що складається зі звуків серцебиття і якихось ще тривожних нот.
All Athletes, please, get to the transition zone to activate your chips!
Нас кличуть у транзитку, а в мене ще не прив’язаний буй. Настя починає зав’язувати мотузку, що слугує заміною поясу навколо моєї талії, відрізає кінчик і тут мотузка рветься. Треба йти в транзитку, а в мене відірвався буй. Спокій. Втягнув живіт і буй вдалося зав’язати вдруге.
Ми проходимо в транзитку вже без саппортів. Після того як Міша пішов отримувати чіп, я більше не бачив ні його, ні двох інших українців. Дивлюся на атлетів, усі з ніг до голови в неопрені – шапка, гідрик, рукавички, шкарпетки. У мене з теплого тільки Петькина шапка. І кросівки. Виглядаю, як ебобо, але зате ноги не мерзнуть на холодній землі.
All Athletes, get to the water, 3 minutes to start!
Знімаю кросівки, викидаю їх за транзитку, біля арки, йду до води і визираю Настю. Настя йде значно попереду і знімає людей у гідриках, сподіваючись, що десь там іду я. Підходжу до води і, о диво, помічаю золотий напис Roka! Звісно ж, це Міха. І Настя поруч. Фоткаємося і тут лунає стартовий гудок.
Беремося за ручки і погнали – кричить мені Міха і ми рука об руку вриваємося в крижану воду.- Беремося за ручки і погнали – кричить мені Міха і ми рука об руку вриваємося в крижану воду.
На температуру води не звертаю увагу, бо починається якесь пекло. У воді починається бійка крутіша, ніж на спринтах, де битва йде за кожну секунду. Темрява, холодна вода, адреналін і жага сісти комусь у ноги призводить до того, що за ці самі ноги в пухирчастих неопренових шкарпетках доводиться буквально боротися.
Перші 500 метрів навіть не намагаюся орієнтуватися. Пливу за відвойованими ногами і заспокоююся після стартової м’ясорубки. Перший раз нормально піднімаю голову і помічаю, що ми пливемо маленькою групкою нібито в правильному напрямку. Через метрів 200 уся наша група зупиняється і хтось запитує: “А де буй?”. Я першим помічаю буй і показую напрямок. Уся група починає плисти. На першому буї повертаємо ліворуч і я опиняюся в голові групи. Думаю, що чесно буде трохи попрацювати і пливу першим до наступного буя. Знову поворот на ліво, сідаю в ноги якомусь хлопцеві. Хлопець пливе не сильно, тому регулярно отримує від мене по ногах. Метрів через 300 він зупиняється і лається на мене італійською. Вирішивши більше його не мучити, спливаю вперед і залишаюся сам.
Десь за кілометр до фінішу мене обганяє плавець без буя. Обганяє потужно і я вирішую попрацювати і сісти до нього в ноги. На жаль, загубити людину в чорному костюмі в темряві – раз плюнути) Розумію, що загубив ноги, прискорююся, щоб наздогнати її, фігачу вперед і, розуміючи, що не наздожену, збавляю темп. Через хвилин, безбуєвий обганяє мене знову. Виявилося, що я так намагався його наздогнати, що обігнав. Але вдруге сісти в ноги вже не виходить.
Пливу на точку старту, милуюся свічками, з яких викладений стартовий коридор на березі, і про себе дивуюся, чому я не бачу людей, які виходять на берег. Пояснення цього питання раптово надійшли від каякера, який підплив, який веслом вказав праворуч, туди, де метрів за 200-х від мене на берег виходили люди. Буває.
Допливаю до фінішу, де мене зустрічає Настя і кричить, що я виплив першим з українців (насправді 3-м).
Йдемо в напакований людьми намет. Там я переодягаюся, Настя поїть мене чаєм із круасаном. Навколо хаос, куди не глянь, бачиш голих атлетів, люди гублять речі, gps-чіпи тощо. Після старту виявилося, що у нас на 1 пару окулярів для плавання стало більше)
Вибігаю з намету в транзитку, беру велик, волонтер нагадує ввімкнути мигалки і я їду.
Перші півтори години майже весь час вгору. Я не можу зрозуміти де всі наші, але спокійно продовжую робити свою роботу – крутити педалі. Велосипедний маршрут на Icon – божественно красивий. Ти їдеш на перевал, який розділяє Італію і Швейцарію. Мій закордонний паспорт про всяк випадок лежить у саппортів, але здається прикордонники нікого цього разу не зупиняли.
На вершині перевалу, під час санітарної паузи, мене обганяє Миха. Я дивуюся, що він так довго мене наздоганяв і спрямовуюся на спуск за ним. Спуски в Швейцарії швидкі і класні, їдеш і кайфуєш від свисту вітру у вухах і від того, як швидко набирається швидкість. На спідометр не дивлюся, на годиннику ввімкнено карти, щоб розуміти профіль траси.
Спуск затяжний, часто змінюється рівними ділянками, на яких мене постійно добирає атлет, якого я прошиваю на спусках. І ось, спуск закінчено, попереду довга, відносно рівна ділянка, після якої почнеться, його величність Стельвіо – 24 км підйому, 1800 метрів набору і 48 шпильок
Перед Стельвіо роблю зупинку зі своїм саппортом і, на мій подив, поруч із нами стоїть машина Християновича, якого, як виявилося, я дістав на велосипеді. Надихнувшись цим, я вирушаю на тригодинний штурм легендарного підйому.
На середині підйому знову зустрічаю наші з Юрою машини і зупиняюся на сан. паузу. Мій саппорт каже мені, що у них закінчується паливо. Я не розумію, що мені робити з цією інфою і кажу їм, щоб вони вирішили це питання.
Сапунов (саппорт Юри) притримує мені велик, щоб я сів, і допомагає стартонути в гору, попутно нагадуючи, що Стельвіо – це не кінець перегонів і буде ще кілометровий підйом.
Стельвіо пройдено! Я на самому верху! Бачу Сапунова, який каже, що мої дівчатка стоять трохи далі. На вершині гори якась ярамарка, продають їжу, медалі, бухло. Можна купити фотографії свого підйому.
Не знаходжу свій саппорт і прямую на спуск. Цей спуск я запам’ятав і зненавидів. Найсильніший вітер, сонце за хмарами і різке набирання швидкості призвели до того, що вже за кілька хвилин я замерз так, що мене безупинно трусило. На деяких ділянках я пригальмовував не тому, що страшно або є ризик не вписатися в поворот, а тому, що від холоду трусило так, що я боявся впасти з велосипеда.
Доїхавши до низу і не зустрівши саппорта я зрозумів, що напевно вони заправляються. Тому я теж вирішив підзаправитися і з’їв круасан, сподіваючись, що м’яка булочка подарує моєму організму хоч трохи тепла.
Через якийсь час почався фінальний підйом. Саппорта все ще не було на горизонті, і я вирішив порушити правила і написав Насті в телеграм, щоб дізнатися, де вони. Настя сказала, що скоро будуть.
Ну що ж, кілометр набору не проїхати за пів години, тому я знав, що вони точно встигнуть. І вони встигли. При зустрічі я попросив їх, щоб на вершині вони дали мені іншу флягу з Бета ф’юлом. Помилка. Я не подумав, що після вершини буде спуск прямо до транзитки і це буде коштувати мені часу в транзитці, тому що я спускаюся швидше, ніж вони.
Заїжджаю на вершину і просто кричу від почуттів, що розпирають мене. Починаю спуск і усвідомлюю описану вище помилку. Але, в той момент я ще не розумів, на скільки критичною вона буде.
Долітаю до транзитки. Саппорта немає. Приймаю рішення забігати в намет і для економії часу роздягаюся до бібсів. Саппорта немає. Розумію, що половину велоетапу в мене крутив живіт, знаходжу туалет і звідти посилаю Насті повідомлення, що я відійшов. Виходжу, а саппорта що? Правильно – немає. Посилаю Насті апдейт, що я знову в наметі. І тут, на мій жах, вона пише, що вони не можуть доїхати до транзитки, тому що стоять на повороті і через трафік не можуть повернути. Йде 15-та хвилина моєї транзитки. Спокій. Прошу їх скинути точку, де вони. Бачу, що не далеко. Прибігає Християнович. Я роблю розтяжку. Дивлюся карту і бачу, що мій саппорт видаляється. Телефоную їм запитати, у чому річ, і виявляється, що вони не знають, де моя транзитка, і їдуть на озеро… Скидаю їм точку. Християнович втік, я прошу у його дружини поїсти)))) До мене підходять організатори і цікавляться, чого я тут прохолоджуюся. Я прошу мене не дискваліфікувати і божуся, що буду бігти, коли моя команда мене знайде. Як виявилося пізніше, орги дзвонили дівчаткам.
35-та хвилина, у намет вбігає Настя! Ура, я таки побіжу. Вона каже, що треба добирати хлопців, а я розумію, що це без шансів. Та й не хочеться вже. Настя каже, що зараз зі мною побіжить Надя, але я не дозволяю. Треба побути самому.
Перші 10 км біжу прямо таки добре. Навіть відіграю кілька позицій у хлопців, які пройшли мене в транзитці. Особливим задоволенням було пройти пару, які в транзитці навчали мене кілька разів вживши слово: “десквіліфікаціьён”)
Десь 12-й кілометр – я починаю тухнути. Але тут на поле бою вриваються мої дівчата. Намагаюся проаналізувати, чому мені стало важко бігти, і розумію, що моторчик ще дирчить, а ось ноги болять так, ніби у мене порвані м’язи в задній частині стегна. Прошу дати мені знебол і виявляється, що знебол лежить у моєму рюкзаку, який чекає на мене на 32-му кілометрі.
З цього моменту починається страждання. Я біжу, але періодично мені стає занадто боляче і я переходжу на крок. Знову програю кілька позицій. Радує те, що біжу я набагато бадьоріше, ніж на торішньому Блеклейку. Але бігти не хочеться взагалі.
Десь на 25-му кілометрі, кажу дівчаткам, що ситуація схожа на сцену з Гаррі Поттера, коли Дамблдор і Поттер на якомусь озері намагалися добути кристраж. Тоді Поттер на прохання Дамблдора поїв його отрутою, а Дамблдор, після першого ковтка, почав благати Гаррі не робити цього.
Десь на 28-му кілометрі Настя каже, що побігла готувати все до мого прибуття і залишає мене з Надею. Вид Настюхи, яка тікає, ніхера не мотивує. Біжимо-йдемо з Надею, я попереджаю її, що попереду ще одна гірка. І гірка виявилася набагато смачнішою, ніж ми припускали. Плюс, щоб зробити нам приємніше, почалася злива.
Добегам до транзитки. Я вбігаю всередину, а Надюха біжить переодягатися в машину. Чекинюся у волонтерів, які запитують мене, де мій саппорт. Я кажу, що вона вже тут і розумію, що Насті в залі немає. Спокій. Іду пити чай. Влітає Настя, підбігає до мене і каже: “Я не можу знайти твої трейлові кросівки”. Спокій. Ми йдемо переодягатися, я вже змирився з тим, що буду лізти на гору в соїх Найкі Турбо), але тут Надя вривається в транзитку і віддає мішечок з моїми Саломонами.
Випиваю знебол, ще чаю, переодягаюся і розумію, що я не хочу йти. Триває сцена Дамблдора і Поттера і рудий Поттер перемагає. Ми виходимо з транзитки, дівчатка починають бігти, а я – ні. Мені все ще боляче і сильно морозить. Рудий Поттер знову перемагає і я починаю бігти. Ми біжимо містом і через якийсь час я розумію, що можу бігти. Чорт, обезбол – це звісно круто. Моторчик крутиться, ноги працюють, дощ скінчився і мені вже навіть жарко. Пробігаємо повз якусь кафеху, звідки шалено смачно пахне випічкою. А може ну його це все?
Починаємо підйом на гору. Це тупо підйом лижним схилом просто вгору. Але ми йдемо. Піднімаємося перший серйозний апхіл, далі виполажування – біжимо. Дорога потихеньку тягнеться вгору, але це ще не гора. Відіграємо позиції. І ще відіграємо позиції. Настя підстьобує мене обганяти всіх, хто намальовується на горизонті.
Доходимо до пункту харчування, беру халявний гельчик про всяк випадок і йдемо в Гору. Гора – це лижний спуск, яким я кілька років тому спускався на сноуборді. Ех, ще хочу. Спуститися, а не піднятися. Ми ідеї і йдемо, йдемо і йдемо, обганяємо людей. За пару кілометрів до фінішу в мене сідає годинник, далі йдемо, не знаючи скільки ще залишилося.
Десь за кілометр починаю тухнути і з’їдаю халявний гель. А ось Настя гель не з’їдає і тухне просто капітально. Але ми йдемо. Починають з’являтися свічки, що позначають куди йти. Ми починаємо чути шум фінішного містечка. Це чортове серцебиття…
Виполажування, трохи пробігаємося і впираємося у фінішну стіну. Реально стіну, піднімаючись на яку і я, і Натся кілька разів спираємося на руки. Поседний шматок, видно арку, ведуча оголошує, що піднімається Дмитро з України. Ми піднімаємося, беремося за руки і…
Congratulations! You’re an Icon now!
Після фоток, медалі на шию, поцілунків і перевдягань, на шляху донизу, я беру свій листочок, на якому були записані мої страхи (традиція Icon), і кидаю його в багаття. Трансформацію закінчено.
P.S. Велике спасибі всім причетним. Тренеру за те, що підготував, батькам і дівчаткам, за те, що довели, клубу, за те, що вболівали і суперникам, за те, що була мотивація рубати на повну.
