🚴 Що таке велоперегони?

Велоперегони – це коли стартує велика кількість велосипедистів, їдуть пелотоном (натовпом) певну кількість кілометрів, хтось намагається піти у відрив, а на фініші лідери спринтують, намагаючись вигризти частки секунд на фінішній лінії.

А що, якщо фінішна межа визначається не відстанню, а часом? І цього часу не 2-3-4 години, а… доба?

Ласкаво просимо в Зелене Пекло або 24 години на легендарному Nürburgring

Колись я познайомився з людиною, яка довгий час була для мене прикладом велосипедиста, що поїхав. І в рік нашого з ним знайомства він якраз проїхав добові перегони на Nürburgring. “Хворий ублюдок”, подумав я, коли дізнався про це. Але бажання повторити подвиг міцно засіло в моїй голові.

І ось минуло кілька років, я опинився в Німеччині, з велосипедом, без мотивації (ну ви розумієте, чому), і почав цю саму мотивацію шукати. Так у мене з’явилася реєстрація на Radamring 😁

Коротка довідка:

Велогонка проходит на легендарном автодроме по его легендарной Nordschleife.

• Довжина кола: 26 км.
• Набір висоти на колі: 580 м.
• Максимальний градієнт: 17%
• Результат переможця: 25 кіл

Оскільки я не знав, скільки я можу наїздити, то за результат мінімум вирішив узяти результат мого друга – 16 кіл, а за оптимальний результат – довжину найдовшого мого велозаїзду (з Харкова до Києва, але без такого набору і втрьох), а саме 500 км або 19-20 кіл. Власне з результатом 19 кіл (494 км і 11 км набору), я гонку і закінчив.

Підготовка

Для того, щоб проїхати на перегонах 500 кілометрів, не потрібно на тренуваннях їздити 500 кілометрів. Тренер.

Отже, для підготовки до добової гонки я розумів, що мені потрібно:
а) багато катати
б) дуже багато катати
в) багато катати по горах

І тут я зіткнувся з трьома проблемами.

Проблема №1 – Берлін плоский, як груди твоєї колишньої

Ну, тобто, кілька місць можуть змусити тебе напружитися, але це зовсім не ті пагорби, які можуть допомогти тобі стати сильним.

Рішення? Я досі не впевнений, що знайшов рішення цієї проблеми. Відсутність гір відчувається дуже сильно, особливо, коли ти в ці гори в’їжджаєш. Але, нічого не поробиш, захотів жити в Берліні, звикай катати по рівному.

Проблема №2 – Робота, робота, бюрократія, пошуки житла, бюрократія, робота

У зв’язку з вимушеним переїздом, відсутністю постійного житла, раптовим авралом на роботі, часу на тренування залишалося зовсім мало. А я ж ще й тріатлет, тобто, крім “велосипед крутити”, у мене ще є обов’язкові “басейн плавати” і “асфальт бігти”.

Рішення? Виділив обов’язкові 3 вело-тренування на тиждень, все інше – опціонально. Але в цілому, вийшло підлаштувати графік.

Проблема №3 – Відсутність компанії для тренувань

Тріатлети, звісно, індивідуалісти, але я був одним з організаторів триатлонного клубу в Україні і звик тренуватися та загалом проводити багато часу в тусовці.

Рішення? Спасибі інстаграму, знайшов Берлінський триатлонний клуб, з якими проїхав аж одне тренування (але зате плаваю з ними) і відкриті велопокатушки однієї команди в гоночному темпі, від темпу яких ахуїв так, як не ахуїв уже давно.

Загалом, до моменту старту в моєму активі було тисяч 7 накату за сезон і найдовше тренування на 160 км (нагадую, я цілився проїхати 500)

RadamRing

Коли ти приїжджаєш на Nürburgring, ти забуваєш про все на світі. Те, що ти бачиш навколо, я б описав як Burning Man від світу велоспорту. Уздовж треку стоять намети, буси (в той момент я реально задумався про купівлю буса), народ готує барбекю, п’є пиво і всіляко готується або ганятися, або підтримувати своїх друзів/партнерів, які поїхали. І треба розуміти, що перегони стартують о 12:00 в суботу, а я зараз описую вечір п’ятниці.

Ми приїхали на трек, знайшли своє місце біля команди китайців (так-так, страждати поодинці – не обов’язково, можна страждати командою з 2,4,6 осіб), отримали стартові пакети (моя дівчина вирішила їхати не добу, а 6 кіл), повечеряли пастою і поїхали злитися в готель. Іронія долі, ми оселилися в міні-готелі, номери якого називалися на честь різних перегонів, що проводяться на треку. Вгадайте, як називався наш. Правильно – 24-Hours.

Ранок перегонів, ми приїжджаємо на автодром, за 3 години до старту (пізніше вже не пускають). Домовляємося, що і коли мені даватимуть поїсти і загалом, на цьому вся підготовка закінчується. До нас приєднується ще одна компаньйонка і ми вирушаємо стартувати (спочатку моя дівчина і через 30 хвилин я).

На старті ковбасить капець. Страшно, незрозуміло, навколо купа велосипедистів, а я взагалі тріатлет і в натовпі мені страшно 😆

Драй, Цвай, Айн, Старт!

Вмикаю велокоп і починаємо їхати. І тут я розумію, що ця гармінівська скотина вперше в житті вирішила, що GPS вона шукати не хоче і я їду без даних про швидкість і кілометраж. Ви коли-небудь намагалися в пачці на швидкості 40+ у зв’язці поворотів розібратися, чому у вас не працює велокомп? Не намагайтеся – нервове заняття. Long story short, через дохреліон лайок і кілька перезавантажень, воно роздуплилося і почало таки показувати мені всю інформацію.

І тут почалися спуски. Дивлюся на швидкість (спасибі, Гармін, що вкючився), а там 50, 60, 70, 80…. аааааа, страшно, поворот, поворот і ще швидший спуск. Я не пам’ятаю на якому колі я дав максималку 97, але на першому, після найпотужнішого спуску на круту гору я вилетів навіть не крутячи педалі (ух, як на останніх колах було тяжко на неї крутити).І тут почалися спуски. Дивлюся на швидкість (спасибі, Гармін, що вкючився), а там 50, 60, 70, 80…. аааааа, страшно, поворот, поворот і ще швидший спуск. Я не пам’ятаю на якому колі я дав максималку 97, але на першому, після найпотужнішого спуску на круту гору я вилетів навіть не крутячи педалі (ух, як на останніх колах було тяжко на неї крутити).

Їдемо далі, проходимо пункт гідрації, який працював усі 24 години!

Починається затяжний підйом. Налаштовуюся на певний ритм і спокійно проходжу дуже багато народу. Але це нічого не означає, попереду ще десь 23 з половиною години роботи.

Гірка затягується, іноді виполажується і ось ми доїжджаємо до найкрутішої ділянки. 17% дають про себе знати і нагадують про плоский Берлін. На вершині чекає пункт харчування, який я презирливо ігнорую (ха, знав би я зі старту, які там смачні ковбаски давали).

Далі спуск із серією швидкісних поворотів, на яких на першому колі ще пригальмовуєш, а на останніх навіть підкручуєш педалі і виходимо на пряму. Сідаю в пачку і бадьоро лупимо до фінішу. Фінішу першого кола. Ух.

І так усі 24 години?

Якщо хтось подумав, що можна всі 24 години бадьоро їхати і не зупинятися, то він подумав про лідера. Людина їхала всю дистанцію з приблизно моїм темпом, але практично не зупинялася. Прямо як я, перші 6 кіл, поки паливо не почало добігати кінця.

Початковий план був зупинятися кожні 4 кола. Але після кола 6-го я зрозумів, що зупинок буде більше. Десь на тому злому підйомі я відчув страшний голод і відправив дівчині повідомлення, що шалено хочу жерти. Зрештою мене нагодували тарілкою макаронів з м’ясом, які можна було купити на фуд-корті, і світ знову почав набувати фарб.

Але, не на довго.

Вечір

Я знав, що вночі на мене чекають веселі конкурси у вигляді холоду, бажання поспати, можливих нападів страху (так, я боюся темряви… а хто не боїться?) тощо. але загалом вечір і ніч я зустрів бадьоренько. Зарядився енергетиком, одягнувся в тепле і гайда навертати кола. Навіть сказав дівчині, що такими темпами можливо обжену товариша вже вранці. Дурень.

Кризис

Криза настає завжди. У бізнесі, у стосунках, у перегонах, завжди. Ти можеш бути скільки завгодно готовим, але потім організм скаже, що він у ці ігри не грає і вимкне світло.

Спасибі моєму організму, що вимкнув світло він десь близько 4-ї години ночі і вже після того, як я проїхав гірську частину і виїхав на пряму старт-фініш (ще встиг ковбасок пожерти на піт-стопі). Просто в якийсь момент я моргунл, а виморгнув побачив, що пейзаж навколо дещо змінився. Хз, скільки я проспав у сідлі, напевно секунди 3-5, але це було дуже страшно.

На адреналіні, що виділився, я доїхав до тачки, сів на переднє сидіння, сказав дівчатам: “я спати” (вони вже спали, тож реакції не було), завів будильник на півгодини і відрубався.

Прокинувся за будильником, відчинив двері і зрозумів, що в цей холод я з машини не вийду. На вулиці було щось близько 5 градусів, але за відчуттями десь Антарктика.

Хвилин через 15 умовив себе вийти і взяти з багажника недоїдені макарони. Поїв, подивився, як під’їхав сусід по табору і теж завалився спати. Повздихав і поїхав. (ага, як би не так, мене дівчина з машини мало не стусанами виганяла)

2 кола, політ нормальний, але відчуваю треба пожерти.

Скоро фініш

Коли я пройшов намічені 16 кіл, у голові увімкнувся настирливий голос, який вимагав, ні ВИМАГАВ зробити 20 кіл.

І тут Остапа понесло. Продуктивність зросла, хоча жерти я зупинявся за кожної можливості. Ноги і поперек боліли, але я продовжував лупити.

Дуже дивне відчуття, ти знаєш, що хочеш, щоб це закінчилося і можеш регулювати ступінь того, на скільки тобі важко, але ти намагаєшся вичавити зі свого тіла максимум!

“Я витратив усі свої гроші, потім те, що було під матрацом, потім те, що позичив у сусідів, а потім долари, які я обміняв” (с).

Дівчата навіть примудрилися зробити мені експрес-масаж і це було максимально ахуєнно!

Фініш?

На цих перегонах є такий цікавий момент, перегони не можуть закінчитися о 12:00, якщо ти ще їдеш. Тому, є правило, що на останнє коло ти заходиш або до 11:40, або ти фінішуєш трохи раніше.

Бачили б ви, як я фігачив, щоб встигнути пролетіти пряму старт-фініш об 11:38. Тому що мені потрібні були 500 км!

Останнє коло їхалося вже набагато більш розслаблено. Я знав, що доїду, знав, що зміг, і ви знаєте, мозок так у це повірив, що за відчуттями останнє коло було в рази легше, ніж усі ті, що я їхав вранці.

Фініш!

На фініш емоцій уже не залишилося. Були тільки 2 бездонні ями – в емоційному плані і в шлунку. Тому я швиденько пофоткався і погнав снідати.

P.S. Я нікому не пораджу цей страт, тому що ті, кому він може сподобатися, порад не потребують.