Перший день подорожі. Нерви все ще напружені, але вже прийшло розуміння того, що все вийде. Не знаю чого так, особливо враховуючи те, що ввечорі я зрозумів, що в мене нема зарядного кабеля для павербанка. Ну якось так вийшло. Але добре, що в Європі навіть в маленьких містах, зазвичай біля вокзалу можна знайти маленькі магазинчики де можна придбати будь-які кабелі в дорогу. Так, ціна буде вищою ніж в якомусь переході метро в Києві, але вважайте то податком на склероз.
Ранковий поїзд довозить мене до Saint-Jean-Pied-de-Port і я йду отримувати паспорт пілігрима (Креденсіале), в який треба буде збирати печатки в різних POI. Власне першу печатку я отримую в місці старту. Паралельно намагаюсь поспілкуватись з мужчиною, який виписує мені паспорт і він розповідає мені, що я сьогодні третій, хто розпочинає шлях. Нагадую, що в сезон Camino de Santiago, а саме його французьский маршрут, розпочинають близько 200 людей щодня.
Перший день найскладніший, тому у мене заплановано всього 47 км. Біг у гору зі старту мене не дуже обрадував, але я знав на що йду. Вибігаю за місто і розумію, що погода – пожежа. На вулиці прямо спекотно і це прямо радує мене. Але на горизонті я бачу якісь хмари, які трішки мене непокоять. Вся справа в тому, що за тиждень до мого виїзду ми подивились художній фільм про Каміно, який називається The Way в якому розповідається про батька пілігрима, якому приходить звістка, що його син загинув в Піренеях в перший день проходження Каміно. Фільм класний, але через нього в перший день я був трішки на нервах.
Біжу вперед, насолоджуюсь краєвидами, фоткаю тваринок, спілкуюсь з людьми – кайф. Біля гарних свинок перекинувся парою слів з іншим пілігримом, який розповів мені, що тиждень тому повернувся з іншого каміно, де він в останній день пройшов 70 км. Дядко міцний, але щось я йому не дуже вірю.
Пробігаю перші кілометрів 20 і починається трейл. Мокро, скрізь лижеть сніг, але це все ще таке собі Голосієво на максималках. Ще й доволі швидко закінчується, тому що через пару кілометрів я знов опиняюсь на асфальті. Трішки засмучений тим, що ноги я вже промочив, а далі бігти по асфальту я знов помічаю вказівник, який зводить з асфальтової автомобільної дороги кудись в ліс і біжу туди.
Отже ліс, я біжу за вказівниками шляху (жовті стрілки і невеликі кам’яні тумби) і чиїмось слідами і в якийсь момент сліди закінчуються. Ось просто закінчуються і все. Може ця людина полетіла, не знаю, але що я точно знаю, то це те, що я опинився значно нижче від мого шляху. У цьому мені, на щастя, допоміг розібратися гугл.
Я подивився на небо і зрозумів, що скоро піде сніг. Я в лісі, загубився, небо затягує хмарами… перший день задавав чудовий тон усій подорожі. Загалом, я вирішив, що помирати в горах я не хочу і почав форсувати схил, просто по снігу і кущах. За хвилин 15 я дістався до якоїсь подоби доріжки зі слідами і побіг по ній. Виявилося, що це був шлях.
Коли я через годину дістався асфальту десь на вершині цієї гори, я впав на коліна і поцілував його. Слава Асфальту! Чесно.
Прекрасне іспанське слово Cerrado
Після форсування гори і подолання перевалу, я почав бігти вниз. Шлунок зводило від голоду і я вирішив, що пора б покуштувати цих величезних пілігримських порцій їжі. Перше-ліпше село – все закрито, друге – закрито, третє – закрито. Екстренні батончики, які я думав їсти всю подорож, надто швидко закінчуються. І все-таки я знаходжу якийсь ресторан, у якому обідає якась сім’я, і на мене дивляться з німим питанням в очах: “чого цей бомж сюди приперся”.
Покуштувавши чудового салату з грушею, горіхами, сиром і медом, я побіг далі.
Знову гори, знову ліс, у голові чомусь крититься пісня КІШ, якоюсь незрозумілою мовою.
В чёрном цилиндре, в наряде старинном,
В город на праздник путник очень спешил.
По горам пробирался и улыбался,
Но камень сорвался в пропасть с горных вершин…
Але, ось усе позаду, я фінішував у першому пункті. Разом зі мною фінішувало ще кілька корейців на велосипедах і ще пара піших компаній. Господар альберге (який не розуміє англійською приблизно нічого) відправляє мене в магазин, у якому я купую паштет і багет, і пивко, і якусь (як виявилося, не смачну) лазанью. Думав купити макаронів, але були тільки великі пачки, тому я вирішив не переводити продукти.
Вечеря та інші пілігрими
За вечерею всі спілкуються, знайомляться. У якийсь момент дівчина зі Швеції запитує у мене мої плани і я видаю, що я біжу Каміно і збираю гроші на медичний автомобіль для військових (до речі, якщо хто хоче закинути, ми збір ще не закрили, тому ласкаво просимо, всі реквізити тут). За столом усі замовкають і я бачу, що далі в центрі уваги лишаюся тільки я. Кореянка, яка сидить праворуч, тихенько мене фотографує на телефон, я щось жартую з цього приводу і напруга спадає. Ми спілкуємося з людьми ще хвилин 15 і тут корейці, бачачи мою мізерну вечерю, пригощають мене своїми макарономі. Як же я їм був вдячний.
Після вечері всі відправились спати, тому що всі розуміють, що відпочинок – це одна з важливих складових успішного Camino de Santiago.
Для тих кому цікаві трек і цифри, додаю свій трек зі Strava.
